Відповідно до ст. 344 Цивільного кодексу України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність). Аналізуючи дану статтю, можна виділити три умови за якими можна набути у власність майно:
1. добросовісність заволодіння чужим майном – тобто відсутність порушення закону при отриманні майна у володіння;
2. відкрите, неприховане користування;
3. безперервність володіння протягом визначеного законом строку – для рухомого майна це 5 років, для нерухомого – 10.
При цьому ч. 4 ст. 344 Цивільного кодексу України вказує на те, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Звертаючись із відповідним позовом, потрібно довести дотримання володільцем вищенаведених умов у їх сукупності.
Та чи можна оформити право власності на землю за таким принципом?
У Земельному кодексі України (далі – ЗК) зазначено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно протягом п’ятнадцяти років користуються земельною ділянкою, але не мають документів, що засвідчують наявність у них прав на зазначену земельну ділянку, можуть звернутися до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність (ч. 1 ст. 119). У даній нормі викладені такі ж загальні умови набувальної давності – добросовісність, відкритість та безперервність володіння. Збільшено строк, протягом якого земельна ділянка повинна перебувати у користуванні для порушення питання про набувальну давність: якщо для інших видів нерухомого майна достатньо 10 років, для земельної ділянки має бути 15років. У користувача не має бути жодного документа, який надавав би будь-яке право на ділянку (напр. неможна 20 років використовувати землю за договором оренди і після цього заявити про набувальну давність).
Проте вказана стаття фактично виключає можливість застосування цих положень до відносин із земельними ділянками. Згідно із цією нормою набувальна давність взагалі не є окремою підставою для набуття земельної ділянки у власність. Стаття передбачає, що за певних умов особа начебто може “звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування”. Разом із тим, можливість подібного звернення абсолютно не залежить від дотримання вимог, обумовлених коментованою нормою (строку та характеру користування). Більш того, дотримання цих умов не означає і обов’язкового задоволення поданої заяви.
Крім того, відповідно до ЗК України, передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюєтьсяв загальному порядку, який встановлений ст 118 ЗК України. Відтак, можна говорити про повне заперечення у ст. 119 ЗК України ідеї набуття прав на земельні ділянки за давністю – адже “давність”, передбачена статтею, не дає будь-яких переваг чи пріоритетності при передачі земельної ділянки. Все відбувається на розсуд органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.
Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що норма про набуття права на земельну ділянку за давністю користування є “мертвою”нормою, а фактичного механізму реалізації набуття права власності на землю за набувальною давністю чинним законодавством не передбачено.
За детальною інформацією та юридичною консультацієюможна звертатися: Городоцьке бюро правової допомоги, м. Городок, вул. Львівська, 1а; тел. (231) 30-401; e-mail: horodok@legalaid.lviv.ua.